• Я — Театр! •
Коли я заглиблюю зал в абсолютну тишу, таку, що чутно моє серце, це означає — щось дійсно вірне я зробив…
Михаил Васильевич Мельник. Народный артист Украины, лауреат Государственной премии имени Тараса Шевченко. Актер и режиссер академического театра одного актера «Крик» в городе Днепр.
Родился в Сумской области в 1957 году. После службы в армии поступил в Киевский институт имени И. Карпенко-Карого. C 1982 по 1989 работал в Днепропетровском украинском театре имени Т. Шевченко. Параллельно создал театр-студию «Крик» при монтажном техникуме . Там поставил спектакли «Гайдамаки» и «Пропащi». И в 1989 году «Крик» перешел в помещение одного из музеев города. Михаил Мельник был занят строительством театра буквально , даже кресла для зрителей мастерил своими руками! Первых посетителей зазывал тоже сам, раздавал пригласительные билеты на улице. Через два года зал не вмещал всех желающих. Спектакли «Лолита» по Владимиру Набокову, «Парфюмер» по Патрику Зюскинду были совершенно новыми театральными зрелищами для тех, кто привык к классическому театру. Спектакли молодого режиссера в его же исполнении не повторяли популярные литературные произведения, а представляли их с неожиданной, «мельниковской» стороны. К тому же Михаил Мельник писал и пишет инсценировки на украинском языке. Благодаря тембру голоса, превосходным актерским данным, любимая литература Мельника зазвучала мощно и пронзительно со сцены. В 1994 году Михаилу Мельнику присвоено звание заслуженного артиста Украины. На его спектакли стали приезжать из других городов. Слава о том, что в Днепропетровске существует настоящий Театр со своим «голосом» и супер-актером распространилась далеко за пределы областного центра.
В 1996 Мельник становится лауреатом Международной премии имени Леся Курбаса и получает Гран-при на местном фестивале «Сичеславна». Наступает период, когда его талант «перерастает» условия, в которых он вынужден творить. Михаил Мельник решает уехать. Но власти города, предупреждают эту попытку тем, что помогают найти и обустроить помещение под театр в Доме Архитектора. Новый зал вдохновляет актера и режиссера Мельника и он начинает работать с еще большим азартом. Ставит спектакли по произведениям Ежи Анджиевского «Ворота до раю», «Українську охоту» по Остапу Вишне. Постепенно режиссер Мельник при выборе материала для постановок «склоняется» явно в сторону трагедии. Михаил Мельник выбирает произведения Федора Достоевского и превращает его «Сон смешного человека» в « Мутацию», а «Кроткую» в «Моллис» . Вершиной трагедийного репертуара стало сценическое воплощение произведений Михаила Коцюбинского автор драматургии и режиссер Мельник назвал спектакль «Грiх». За него он был удостоен в 2006 году Национальной премии Украины имени Тараса Шевченко.
Все, что он ставит потом, не позволяет расслабляться, ведь у Мельника есть планка, которую он сам себе поставил. По-прежнему он ищет глубину в форме, и не щадит сил в способах выражения. Для спектакля «Солнце в очах твоїх» он в 52 года начал осваивать игру на саксофоне. В «Табу» и «Непізнаних» он находит новые оригинальные приемы игры и превращает свое пребывание на площадке в глубоко психологические, предельно эмоциональные исповеди героев историй. Исповедальность – это жанр театра Михаила Мельника. Зритель потрясен искренностью актера, его умением тронуть самые скрытые струны души. За этим и идут в «Крик» его зрители. Новая постановка Михаила Мельника спектакль «Дикий» по новелле Стефана Цвейга только начала свою жизнь на сцене. Спектакль, как и все вновь созданные творения, полностью занимает сейчас мысли автора. Он еще додумывает и дорабатывает его. Выходя на сцену в новом образе, актер каждый раз проверяет правильность своих сценических ходов. « Коли я заглиблюю зал в абсолютну тишу, таку, що чутно моє серце, це означає — щось дійсно вірне я зробив…”
Камертон “Крику”
Говорити з Мельником- це вiдразу переходити на українську. Слухати Мельника — ніби дивитися театр. Такий, в якому все правда. Щемлива, приголомшлива, дивовижна. Іноді він своїми розмовами збиває з пантелику, лякає й знов здіймає твій дух до небесних сфер. І співбесідник, як глядач, відчуває свою причетність до роздумів і висновків, що робить Михайло Мельник.
— Жодна зустріч не буває випадковою — Ваше улюблене висловлення. Якщо перефразувати — жодна вистава не буває випадковою. Стефан Цвейг з’явився у «Крику» вдруге. Він «не відпустив» після «Непізнаних»?
— Да я боюся, що не відпустить й наступного разу. Знаєте, для мене Цвейг — велике відкриття. Є автори, які не кладуться на душу. На жаль, література сьогоднішня ну якось не добирає до глибини душі, щоб вона почала вібрувати. Стефана Цвейга я досить пізно взяв у руки. Вже після Набокова, після Зюскінда. Перше, що просто вразило, це «Амок». Спочатку назва зацікавила, прочитав, що це означає, й почав читати.
(«Амок»- состояние бешенства, психическое заболевание, возникающее в результате расстройства сознания. На момент публикации новеллы С.Цвейга в 1922 году, термин «амок» не был общеупотребительным и характерен лишь Малазийской культуре. ( из Википедии))
-Я незвичний читач, я все мушу бачити. Починаю читати і якщо я через сторінку «не бачу», втілення не бачу, то відкладаю… Все, що я читаю, для чогось мені потрібно. Книжка теж не буває випадковою. Саме той чи інший автор. По життю чи не по життю.
Я був вражений глибиною розуміння людської душі, стосунків. Після Достоєвського мені здався дуже глибоким цей автор. Я б сказав глибинним. Але разом із тим — зрозумілим для всіх. Якщо брати категорію людей, які візьмуть Достоєвського, Толстого або Цвейга. Це буде набагато ширше, аудиторія, яку це захопить. Він зрозумілий і разом із тим чіпляє глибини.
— І Ви переробили літературний твір, як завжди. Значно переробили?
— Приблизно десять років назад я зрозумів, що я цю річ змушений поставити. Я бачив багато картин уявних, але я тоді не знайшов там деяких моментів, які я повинен був втілити на сцені. Я не бачив із чого! Бог ліпить людину з глини. Це метафора, але кожна вистава з чогось ліпиться. Ти мусиш знайти хід до тих нервів… Тоді мені не спало на думку. Я перебрав усі матеріали. Метал не йде, дерево — близько… Не знаходив того матеріалу і потім, коли я вже поставив «Непізнаних» за новелою С. Цвейга «Лист незнайомки», яка теж мене потрясла. Все, що потрясає, я мушу доробити, дописати. Мені завжди мало автора.
-Ви маєте стати театральним соавтором письменника?
-Я не писав, не пишу сценарії. Можливо, тому що не вистачає у мене часу, щоб взятися й писати просто свій сценарій, чистий, з голови придуманий.
У світі все відкрите, всі теми. А потім людство починає «пережовувати». Головне, щоб не як бездумна вівця. Вівці небезпечніші. Вони не стільки з’їдають, скільки витоптують. Отара біжить-біжить, але ж після того, як ти пробіжиш, важливо, щоб не все витоптав. Бо не все зміг побачити. Поспішаєш. Можливо, в траві діамант небачений!
-«Непізнані» — теж діамант?
-Захотілося переробити «Лист незнайомки». Я настільки був болісно вражений, що це не давало дихати. Я подумав, хай мене простить Цвейг, я спробую переробити. Це трагедія двох людей. Неважливий цинік, який переспав із тисячею жінок і не впізнав справжнє кохання. Мені важливо, коли він зміг оцінити цю любов. Коли доля так повернула, що обоє люблять, але вони не впізнали один одного! Це болісніше i повчальніше. Це вже моє театральне бачення. Я цю виставу моментально відчув. Можливо, тому й голос знайшовся. Пішов на хитрість. Люди через п’ять хвилин не помічають, що це голос не жіночий.
— Пам’ятаю, що «Грiх» також потребував вiд Вас пошуку голосу? Там був голос матері.
— І в «Гріху» було. Це був перший ключ до жіночого голосу. Пошук голосу — це процес. Я візуально мушу побачити цю дівчину, жiнку — яка вона? Поки я не побачу її очі, волосся, руки, голос не знайдеться. Інакше, що б ти не робив, ніякий апарат тобі не допоможе. Так довго народжується вистава. Але якщо ти довго стукаєш… Яблуко, яке впало на голову Ньютону, воно невипадково впало! Він занадто довго трусив хвилями свого мозку, щоб воно зірвалося. Так і ти, коли довго пробиваєшся, тебе Господь посилає: ну на вже, роби!
— Що Ви знайшли таким чином для «Дикого»?
— «Амок» — абсолютно протилежна річ. Інше все, тому й інший матеріал. Нитка — ніби судина людини. Я після вистави кажу і бачу, дехто з глядачів дуже здивовані. Ви знаєте, якщо розкласти людину на тоненькі частиночки і з’єднати судини, по яких йде кров червона, то вийде, що «довжина» середньої людини — сто тисяч кілометрів! Ви уявляєте? Сто тисяч кілометрів, не метрів! Тобто це довжина, якою можна двічі огорнути земну кулю! І от звідси, коли я це дізнався, я моментально відчув — все! Я знайшов! І що б я не робив, воно все одно «зв`яжиться» саме туди! А потім я знайшов, де це відбувається і як. Що повинне бути на сцені.
— На майданчику ми бачимо спочатку в приглушеному світлі великі мотки червоних ниток, якусь бочку, щось дерев’яне… Усе це розкривається й стає живим, коли до нього торкається герой?
— Я відношуся до тих театрів, де найменші можливості проявити палітру всього того, що я задумав. У мене немає лаштунків, які піднімаються-опускаються. Немає кола, яке крутиться. Немає елементарно того, до чого причепити щось. Є стеля, до якої не можу причепити. Нічого немає. Є тільки світло.
-Світло це вже багато! І що ж зробити можна з мотками червоних ниток?
-Я спочатку набираю величезний жмут оцих ниток, які якби втілюють сцену. Потім я здавлюю й відкидаю-відкидаю… І залишається стиснутий клубочок нервів, який мусить передати разом з актором всю величезну палітру цього твору.
— Треба звернутися у клубочок нервiв? Обов’язково так виснажувати себе? Хочете, щоб глядачі були приголомшені? Щоб вони «вийшли із себе»?
— Я давно зрозумів, з першої вистави, коли створював «Гайдамакiв» в такому ж стилі, також на надриві. Я тоді мріяв, якщо мені Господь дасть двадцять років із цим театром проіснувати і мені вистачить сил — я виконав своє завдання. Сьогодні 28 років! Інколи я допускаю думку, може, досить уже, може, давай легенькі речі, мелодрами. Все рівно будуть, як кажуть, «кушать». Є багато театрів, де люди пiсля поганої вистави все рівно встають і аплодують. Мені просто інколи соромно. Хочеться вдавитися в крісло! Думаю, Господи, які в нас глядачі чудові — чому ви не кричите: «Геть зі сцени! Куди ви наш час забрали?»
Можливо, це патетично, але я занадто люблю людину, щоб дозволити собі вкрасти у неї ці дві години. Я занадто поважаю глядача, який за місяць планує похід в театр «Крик». Це не високі слова. Це тремоло.
Так як я можу не «навзрид», не на останньому диханні працювати? Люди купили квитки, тому що чули — вражає. І я вийду і «впівніжки» буду? Не вийде!
Я — машина, яка їде!
— А яка Ви машина?
Я — Тойота! Тойота стара, але якісна. Розумієте? У мене машині 15 років, але я не хочу її міняти.
— Що Ви відчуваєте після вистави? Які це відчуття? Хвилину після, день після? Як Ви відчуваєте час. Шкодуєте про щось?
— Був час, коли я шкодував, що міг би поїхати до Києва. Я не думаю, що успіх був би меншим. Публіка в Києві більш навіть вдячна, ніж будь-де. Там україномовне місто. Але ж не випадково я тут… Люди просто не пустили мене, взяли й фізично не відпустили. Коли я збирався від’їжджати, з’явилися тисячі підписів до мера. Мер Микола Антонович Швець тоді казав: «Я не могу Вас отпустить». Я кажу: «Почекайте, як можете не пустити, це мій театр. Я його народив!» — «Вы же видите, сколько людей просят остаться. Тысяча! Принесли письмо, спрашивают, почему отпускаете?»
Можна було б наплювати на все це. Знаєте, але, наплювавши, я б став іншою людиною. Я мусив тут бути. Шкодувати можна, що я не живу у шикарному особняку, не їжджу на новому автомобілі. Але тодi життя піде на шкодування, а не на роботу. Я при всій своїй творчій натурі розумію, для чого спалювати себе. Це егоiстичне бажання… Такі миттєвості… Я б хотів будиночок на землі, а не на п’ятому поверсі. Це знищує моє фізичне здоров’я, так. Але це не головне. Я розумію, що я не вічний, і мені треба встигнути, а не сидіти шкодувати, кусати лікті.
— Ви думали, що могли б стати ким-небудь iншим?
— Зверху над тілом людини є така «коробка», яка мусить аналізувати. І робити висновки. Звісно, багато речей я не зробив би. Пустих речей, але це мій досвід. На своїх помилках навчався. Якби моя голова сьогоднішня була причеплена до мене тридцятирічного, коли я створював цей театр! Було б по-іншому. І це був би інший театр.
— Ви розумієте, що Ви зробили свого глядача. Ви його створили. Це не Київ, де більш вдячна публіка, це Дніпро, і Ви тут «зростили» своїх людей.
— Не знаю, мене це тішить, але з іншого боку… До мене приїжджають iнколи вперше. Жодна б людина не змогла потрапити в цей театр, якщо б сюди приходили ті, кого я виростив, як Ви сказали. Бо їх занадто багато.
Думаю, що я винайшов і виробив такий камертон свого театру. Його вiдчувають, коли приходять в перший або в десятий раз.
Із глядачами треба бути дуже чесним. Чеснішим, ніж із ким завгодно! Бо він твій гість, ти його поважаєш і він це відчуває. Переступає поріг і відчуває: на нього чекають. Музика, атмосфера… Це роками відпрацьовується. Мало було людей, коли я починав. Але я пам’ятаю, як переді мною стояли і казали: «Если я разбогатею, я вам театр построю!» А я відповідав: «Ви забудете рівно тоді, коли розбагатієте». Так ніхто не подарував. І я знав, що так і буде.:)
Не треба мені золотих гір. Найцінніше для мене тепер, коли людина біжить й каже: «Можна обнять Вас?!» Це найдорожче.
-Постійно відстоювати роль театру у житті людини – це місія «Крику»?
-Мені треба залишити такий відбиток, щоб людина колись сказала: «О, це театр!»
Чому я так нервую, коли бачу поганий театр. Тому що це калічить людину й відбиває від любого театру на все життя! І мені отут треба здихати! За півтори години переконати! Що ж ти, бовдур, тридцять років не ходив до театру? Ось заради цього робиться! Місія важливіша! Місія!
— Вас багато хто називає проповідником, гуру. Хочу запитати гуру: як нам триматися, у нашi нелегкi часи?
— В усі часи за всю історію людства були катастрофи i вiйни, але люди жили… Треба хоч трішечки зазирати у минуле, а не лише у комп’ютер або в дзеркало. Відірвіть дзеркало від свого обличчя, припиніть милуватися собою!
Коли мені дуже погано, я натикаюся на людей, яким в сто крат гірше, ніж мені! Я починаю думати, як живуть у тюрмах, без ніг, без органів, які продали, тому що грошей небуло? Як живуть зі скалічними дітьми? Навколо нас горе. І тим, хто приходить до мене, я кажу: да ви ж найщасливіші! Чого носи вішаєте? Ви прийшли сюди своїми ніжками! Подумай, що навколо тебе. Можеш бути щасливим. А якщо ти прийшов до театру, ти ж вибраний. На останні гроші, але ти прийшов! Тобто ти мусиш вийти щасливим. Переплакавшим, перестраждавшим, передумавшим. Стати через сльози чистішим. У пустелі можна вмитися тільки сльозами. А ми завжди в пустелі. Людство ходить по пустелі, ходить по колу. По тих же войнах. По тих же смертях. І все по колу. А світ стає більш жорстоким.
— Чому не вистачає того, що розповідають у родинах, у школах і університетах? Приходять до Мельника.
— Приходять різні люди і стають схожими. Я радію цьому, вони аплодують. А іноді тиша… i лише вібрація йде…
— Можна зробити однаковими поганих та гарних?
-Людина неймовірно багата і може бути прекрасною.
Незважаючи на те, що сьогодні все вирішують гроші. Вхопити, вирвати та дременути за бугор… Патріотизм, на мій погляд, не в тому, щоб сказати: я бився-бився за Україну, а шо-то там ні чорта не виходить, краще подалі від неї…
Люди! Швейцарію та Німеччинуне ви будували! Ви не пам’ятаєте, що було із Німеччиною після війни? І що вони зробили потім? О, то є патріотизм! Вибачатися перед жертвами нацизму до сьогодні — це патрiотизм! Що ви будете робити в Германії? Телефонувати сюди, що ти прийшов на чуже сало? І ти сидиш там, нагадивши в Україні. Ти купив там будинок. І це прекрасно. І найстрашніше те, що більшість це підтримує. А хто буде бур’яни косити тут?..
Мене дуже цiкавить молодь. Поїде вона чи нi? Це важливо. Виховувати дуже важко. Тільки хороші приклади можуть бути для когось «манком».
— А для Вас що є такими прикладами?
— Я свій «Крик» народив після того, як побачив театр на Таганці, потiм БДТ, який показав «Историю лошади». Я побачив Лебєдєва, його «Холстомера». Коли він розпустив на грудях червону стрічку, я побачив розрізаний живіт… А це була просто стрічка! Він вмирав у виставі. І коли всі пішли брати автограф у Товстоногова, я стояв у стороні. Не міг брати не то що автограф, рухатися не мiг. І він мені прокуреним голосом каже: «А Вы, молодой человек, чего не берете автограф у меня?» І я стою, сльози течуть, кажу: «Ви мені розписалися у серці». Він підійшов й баритоном: «Будете настоящим актером. Вот так принимать надо искусство, сынок». Ніколи не забуду цих слів.
— Вас рятує це напуття? Допомагає жити в театрі? Що Ви винайшли для себе як інструмент порятунку?
— Кайфувати треба від роботи. Від того, що до тебе приходять ідеї. Але щоб вона приходила, треба трясти себе, брати за петельки… Дзеркало потрібне лише для того, щоб видно було добре ти трясешся чи ні.
— Ви добре трясетесь! 🙂 Навіть навчилися грати на саксофоні заради вистави «Сонце в очах твоїх». Зараз мрієте щось освоїти ще? Додаткові прийоми існують?
— Авжеж! Це «пістони», які я підкладаю час від часу у дію! Вони спрацьовують i… і глядачі кажуть: АХ!
Дві вистави із саксофоном є… Я думав, у «Дикому» буде багато барабанів. І я буду бігати й бити. Але ж я комунальний заклад! І грошей навіть на два барабани не вистачить. Потрібна була ціла стіна барабанів! Везуть на кораблі в Індії різні барабани. Чому? Тому що вони первісніші інструменти! Все пішло від серцевого удару. А потім людина почала наслідувати свому серцю. Ду-дум ду-дум… Дуже древня річ. Можна було так зробити… Але ж я комунальний заклад. Академічний. Я заощаджую гроші, бо я господар. А барабани коштують!!! Де я візьму?
— Але ж звук серця був!
— Так. З одного там-таму… Та з мого серця.
— Актор Мельник часто сперечається із режисером Мельником? Можливо, є ще глядач Мельник?
— У цьому сперечанні є рух без сумніву. Я взагалі рідко буваю задоволений. А практично ніколи не буваю задоволений.
— В «Дикому» хто гарно спрацював? Актор чи режисер?
— Думаю… не знаю… художник добре спрацював! Придумав усе, знайшов матеріал. Режисер розставив акценти. А актор, стомлений від років праці, мусить все це пережити! Дуже важко все зробити, що придумає режиссер Мельник. Він вічно молодий і він все маріє про свої 33-и роки…
А актору Мельнику з його тілом треба все це втілювати. Інколи він каже режисеру: «Я стомився, я пішов! Скільки можна?»
Поки що верх бере режисер, який каже: «Ні, назвався — продовжуй…» Тому дуже важко судити. Кожен із нас ліпить, вкладає у спільну творчість! Інколи я буваю незадоволений. Потім думаю, людина не може бути досконалою, людина може дозволити собі розвиватися. Можна впасти, а можна рухатися! Я незадоволений тим, як я на саксофоні граю. Я навчаюся кожного дня. Продовжую кожного дня. Мені в цьому кайф! Коли я думаю, ким би я хотів бути?.. Музикантом? Так я можу його зiграти! Тому я — Театр.
Він такий театр, в якому немає простого переказування п’єс, а є велика витрата власної життєвої енергії, яка, можливо, не поповниться ніколи! Та актор-одинак змушує себе вмирати щоразу на сцені, виснажувати своє нутро! Лише так він живе у своєму Театрі. Для того, щоб глядач на півтори години розділив долю із вигаданим героєм і з ним, цілком реальною людиною — Михайлом Мельником.
На все спектакли академического театра одного актера «Крик» билетов не достать уже за месяц, а то и два. Но, при желании, попасть можно. Молодежь занимает места на ступеньках, и считает их очень удобными. Сам актер готовится к спектаклю в небольшой комнате за сценой. Там нет окон, потому что помещение приспособлено, и не очень подходит для комнаты отдыха и долгой подготовительной работы актера и режиссера. Оно «конфликтно» само по себе. Но и здесь Мельник создал свое пространство. Кроме рабочего стола и кресел, в гримерке сохраняется какой-то особенный реквизит, оставшийся от прошлых спектаклей, пюпитр для нот, футляр с саксофоном и музыкальный центр. А на стенах висят картины отца. Рядом, одна за другой, уже появляются картины дочери Марты. От этого становится тепло и уютно даже в этом полуподвале. Если бы Мельник не остался в Днепропетровске, а уехал в Киев, или в другой город, возможно, там были бы созданы лучшие условия для его театра. И появились бы другие спектакли, такие же искренние, пронзительно кричащие. Но «Крик» родился и живет здесь, в нашем городе. Днепр, как сейчас он зовется, и его люди постоянно дают Михаилу Мельнику повод глубоко размышлять о жизни и выбирать литературу Федора Достоевского, Михаила Коцюбинского, Стефана Цвейга, а не какую-нибудь другую, попроще и полегче. В «Крик» идут за тем, чтобы удивиться, пережить потрясение и с помощью одного актера обрести драгоценное чувство сопереживания.
Поэтому надо идти в «Крик». Даже, если нет билетов сейчас. Будьте уверены — сил и таланта одного актера хватит на всех.
В декабре и январе в академическом театре одного актера «Крик» можно посмотреть спектакли «Дикий», «Сонце в очах твоїх», «Гріх».
Понравилась статья? Расскажи о ней