• «Огрінський шлях» Олександра Самійленка в галереї Fund Art •
Колір – це та точка, де наші мізки дотикаються до Всесвіту. Поль Сезанн
Олександр Самійленко
Будь-який мистецтвознавець та галерист вам скаже, що краще за все на персональних виставках представляє художні роботи сам автор. І як би цинічно це не звучало, але треба встигнути застати художника за життя. Скільки разів улаштовувачі виставок журилися: «Ах, як було б добре, якби він був зараз серед нас!» Так ось, треба встигнути ще й для того, щоб почути голос цієї людини, побачити її очі та посмішку, поговорити і, можливо, навіть посперечатися про призначення мистецтва та про тонкощі майстерності.
Куратор галереї «Fund Art» Юлія Глущенко переконана, що ніхто краще за сучасників художника не зможе розповісти про нього.
«Наша місія – це популяризація у першу чергу української арт-спадщини. Адже, як ми вже переконались, багато хто навіть не знає наших дніпропетровських художників, наших майстрів, фотографів, скульпторів. Тому ми починаємо роботу галереї «Fund Art» з виставки живописця Олександра Самійленка. У його ж присутності».
Більш яскраве оформлення галереї на честь відкриття важко навіть уявити. При цьому можна захопитися одразу усією експозицією як єдиним цілим, але варто все ж затриматися біля кожної із п’ятдесяти картин. Живопис художника Самійленка за своєю очевидною декоративністю приховує глибину роздумів про Шлях людини, яка вирішила присвятити себе мистецтву, про повну самовіддачу, що часом призводить до фантастичного переселення автора у свій твір.
Людина у пейзажі
Останнім часом його персональні виставки проходять у музеях міста із дворічними проміжками: у 2013, 2015 і 2017 роках. Така періодичність нічого не значить, вважає художник. Але ті, хто слідкує за творчістю Олександра Самійленка, впевнені: це не просто так, бо саме зараз настав час розкриття його таланту. У ці роки поступово приходить визнання цілісності й самобутності людини, яка повністю вписалася у пейзаж рідної землі.
Назва виставки “Огрінський шлях” для художника символічна. Все життя він мешкає в селищі Ігрень (раніше це місцевість Огрінь), тут він закінчив школу, тут відчув, що може не просто перенести красу землі на полотно або на папір, а створити її образ!
“Натура – вона безкінечно красива. І за нею ганятися – це безнадійна справа. Ви будете впадати у фотографічні речі і фіксувати елементи. А створення образу – це саме головне, що стоїть перед художником, – каже Олександр Самійленко. – Мені дуже подобається словосполучення “образотворче мистецтво”. Говорити про образність у мистецтві і створювати образи— ось головне”.
У селища Ігрень в народі неабияка слава, але хтозна, можливо, в майбутньому із цією назвою пов’яжуть саме створення кола художників-однодумців. Їх було четверо: Валерій Гречаний, Володимир Падун, Євген Деркач та Олександр Самійленко.
Осінній парк
“Що нас об’єднувало? Декоративність письма. Не просто відтворення натури як вона є. Декор приходив з Петриківки та від художниці Марії Примаченко. Мені здається, що ми хворіли цим. Нам хотілось дуже кольорово писати. Щоб кольори були кольорами. Не просто кольорами на площині, а явищами кольоровими. Це нас бентежило, заводило і ми багато працювали тоді.
У ті часи було непросто. На виставки нас не брали, але ми з цього приводу не дуже переживали, просто працювали.”
Четвірка відома тим, що розробила художню інтерпретацію краєвидів Нижнього Присамар’я. Мистецтвознавці визначають її як “Ігренську школу”. Ось так, здається, як “голландців”, деяких художників називатимуть в майбутньому “ігренцями”. А вони просто оспівували, кожен по-своєму, красу землі, її пейзажів. Живі композиції виникали перед ними іноді неочікувано.
“Часто виїжджали в степ на велосипедах писати етюди. Селище Ягідне трапилося на нашому шляху випадково. Але водночас ми замилувалися краєвидами Ягідного, стоячи на пагорбі. Четверо художників-пейзажистів. Так сталося, що нам завжди досить було природи рідного краю, його краси, навколишнього середовища. Україна велика й напрочуд гарна. Куди б не заносила нас доля, ностальгія по цих місцях ніде й ніколи нас не полишала. Середовище, в якому виріс із дитинства, є найвизначнішим в житті кожного. Тут формується світогляд, тут ти бачиш красу. Кожний із нас шукав у пейзажах своєї ідентичності. У моді був у ті часи імпресіонізм. Ми віддали данину цьому явищу. Але ближче до постімпресіонізму й, можливо, далі. Були й елементи модерну. З пленеру ми приїжджали з майже готовими картинками…Ми причетні до цієї місцевості, один до одного.
Ігренська школа… мені подобається, але я б назвав гурт. Школа – це дуже серйозно. Треба мати учнів, послідовників. А в мене їх немає. Поки що…”
Вечірнє сонце
Довелося пережити художнику Самійленку й період розчарування у своїх здібностях. Сам того не знаючи, він повторював шлях багатьох талановитих людей, котрі, як відомо, робили іноді безповоротні кроки. Рукописи, можливо, й не горять… зате картини палають дуже яскраво.
“Оскільки я не маю спеціальної освіти, сумніваюся у своїх роботах. Хоча мене підбадьорювали, говорячи: “Ти художник!” Так казали… Але наодинці приходили вагання. Нескінченні… часом дуже тяжкі. І я палив свої роботи. Сьогодні я розцінюю це як гординю, гріх. Якби я повернув ті картини, я був би щасливою людиною…”
Барви на картинах Самійленка сміливі, контрастні, безкомпромісні. Живопис “ігренця” за інтенсивністю іноді порівнюють із творами Ван Гога та Сезанна. Він лише посміхається у відповідь на такі компліменти.
“Я ні на кого не хочу бути схожим. Усього лише весь час іду до себе. А Сезанна дуже люблю… І ще тому, що погоджуюсь із його ставленням до процесу творчості. Він сказав: “Живопис неможливо завершити, можна лише призупинити процес роботи над створенням картини”.
Щоденно художник-мешканець Ігрені бачить ніби одне й те ж: небо, хмари, дерева, вода і трава. На картинах потім з’являються образи побаченого. Й починають існувати наче самостійно. Причому, як свідчить художник, іноді можна помітити, що пейзаж начебто змінюється, сам по собі, без допомоги автора.
“Воно живе на полотні і не зупиняється в своєму існуванні. Коли умовні речі оживають на полотні, оце робота вдала вийшла!
Усе треба відчути й придумати. Як воно буде на полотні… підвладне саме тобі. Чи ти все залишаєш одним чином, можливо, робиш по-іншому. Варіантів безліч!”
“А де у Вашому пейзажі місце людині? – часто запитують художника глядачі. – Адже мешкають у цих будиночках, що на картинах, люди. Ми бачимо іноді лише силуети, які виконують роль просто кольорових плям у композиції”.
““Навіть якщо її немає на картині, але присутність людини відчувається. Хто створює цей пейзаж? Не робот, не фотоапарат. Коли ми бачимо фотографію, потужну, завершену, там менше присутності людини, тому що менше переживань. А тут, хотіли б ви чи ні, видно, що людина створює дивні елементи. Тут воно все йде через тебе! Людина в моєму пейзажі – це художник, тобто я, який стоїть перед полотном. Але хіба я можу змагатися у значущості із природою?
Уявіть собі потужний калейдоскоп природи, і навряд чи людина буде перед цим калейдоскопом у пріоритеті. Тому з’являється вона у пейзажі де-не-де тільки як свідок цієї краси”.
Дивитися картини Самійленка – все рівно що розмовляти із самим художником. Однак, якщо з’явиться можливість поспілкуватися наживо із людиною, захопленою пейзажем, зробіть це обов’язково. Адже це рідкісний випадок поєднання таланту, скромності й разом із цим впевненості у правильному шляху. Огрінському шляху, який проклав собі сам художник.
Живописець Олександр Андрійович Самійленко народився 18 березня 1945 року в Луганській області. Потім родина переїхала, і школу майбутній художник закінчував на станції Ігрень Сталінської залізниці. Хлопчику дуже подобалось малювати. «Коли я зрозумів, що не уявляю життя без пензля і олівця, точно не пам’ятаю. Мистецтво стало потребою, дійсно, без пафоса…» Потребу творчого самовираження помітив і вчитель Сашка, керівник художньої студії при ДК «Металург» Григорій Чернета, пропонував йому вступати до училища. Проте юнак не продовжив навчання, а пішов працювати. Був художником-оформлювачем у різних організаціях. І жив у селі Ігрень. Там й виникло це незвичайне об’єднання чотирьох живописців, серед яких Олександр був наймолодшим і не мав спеціальної освіти. Але художники однаково дивились на мистецтво зображення пейзажів, хоча картини створювали, звісно, зовсім різні. Ігрень, Одинківка, Ксенівка, Ягідне стали для пейзажистів місцями натхнення.
У представників «Ігренської школи» були і спільні виставки, і персональні. Зараз галерея «Fund Art» пропонує уважно вдивитись у творчість Олександра Самійленка.
Його роботи знаходяться також у Дніпровському художньому музеї, у зібраннях приватних колекціонерів України, США, Канади, Ізраїлю, Японії.
Понравилась статья? Расскажи о ней